За кількістю варіантів генеральний план Житомира посідає одне з провідних місць. За підрахунками доктора архітектури П. А. Ричкова, лише у фондах РДІА (Санкт-Петербург) зберігається понад два десятки таких документів.

В основі всіх розробок забудови міста у XIX ст. покладено дві проектні пропозиції, висунуті губернським землеміром В. И. Кудрявцевим. По-перше, потрібно було врахувати особливості ландшафтної ситуації. По-друге, на початку XIX ст. територія міста значно перевищувала за площею старе поселення в межах оборонної смуги зовнішніх міських укріплень XVI ст. На той час в місті вже склалась певна планувальна структура з радіально-відцентровою схемою з кількома головними вулицями як продовженнями позаміських доріг, що сходились до центральної площі. З заходу місто обмежувалось глибоким річищем Кам’янки з її високими прибережними скелями. В цілому вже склалась і певна вулична сітка, що також ускладнювало застосування регулярної планувальної схеми. За першим варіантом генерального плану передбачалось обмежити місто з чотирьох сторін прямими лініями. З півночі та сходу це мав бути штучний кордон, з заходу та півдня — долини Кам’янки і Тетерева. В північно-східній та південній частинах міста передбачалось створення трьох великих парафіяльних площ. Зберігались головні напрямки під’їзних шляхів.

Проект передбачав суттєві зміни в старій планувальній структурі міста, що супроводжувалося б знесенням великої кількості будівель. Після чергової пожежі, що сталась у липні 1820 року, це згубно вплинуло б на становище городян. Суттєвим недоліком генерального плану була його надмірна загеометризованість та схематизм. Місто розбивалось на ряд однакових за розміром кварталів, кожному двору відводилось в довжину по фронту вулиці 20 сажнів, тобто близько 4,5 метрів. Відстань між будинками визначалась не менше 10 сажнів. Генеральний план передбачав також квартали з дерев’яною та кам’яною забудовою. Останні мали бути влаштовані в центральній частині міста, куди входили вулиці Велика Бердичівська, Київська, Вільська та ряд нових проектованих вулиць.

Другий варіант генерального плану Житомира був остаточно затверджений 2 травня 1827 року і внесений до збірки законів-планів міст Російської імперії. За новим проектом квартали в багатьох місцях втратили форму правильних прямокутників, стали більш різноманітними. Прикладом можуть служити квартали в межах сучасних вулиць Бориса Тена, Хлібної, Івана Франка, 1-го Травня, О. Довженка, Т. Шевченка.

Рис. 11. Київська вулиця з видом на Михайлівську церкву

Це було пов’язано із введенням трьох напрямків орієнтації вуличної сітки — північної, східної і південної. Головний центр міста переносився на Семінарійську або Базарну площу, що служила місцем, де брали початок магістральні вулиці — Велика Бердичівська, Київська, Вільська, Велика Чуднівська. Збільшувалась кількість площ у різних частинах міста, які повинні були відігравати роль місцевих периферійних центрів. Це, зокрема. Сінна та Лісна площі на «Новом Строєний», Базарна на Путятинці, Хлібна, Бердичівська (дві останні не були реалізовані).

Під час розкопок виявлено ряд інших матеріалів давньоруського часу, зокрема глиняні біконечні прясла, залізні ножі, сокири, уламки скляних браслетів, наконечник стріли ромбічної форми тощо.

<b> Поселення на Замковій горі </b>

У різні часи на Замковій горі також виявлено і деякі випадкові знахідки. Зокрема, у 1959 році було знайдено наконечник сулиці Х-ХІІ ст., у 1971 році під час риття траншеї знайдено печатку, яка, як вважає петербурзький археолог А. Молчанов, належала дружині (жінці) київського князя Костянтина Всеволодовича і датується приблизно 1205-1208 роками.

За результатами розкопок визначено планувальну структуру поселень. Встановлено, що поселення на Замковій горі складалося з двох частин: дитинця і посаду або окольного граду.

Рис. 2. Місце розташування стародавнього Житомира.

Дитинець розташовувався на місті, де тепер знаходиться один з корпусів Державного архіву Житомирської області, і займав площу близько 1,5 га.

Посад, або окольний град, простягався на схід від дитинця. За підрахунком О. О. Тарабукіна посад займав територію близько 2-х га. Із західної сторони посад обмежувався сучасною вулицею Замковою, із східної — Замковою площею, з північної провулком Щолом — Алейхема і садибою Хрестовоздвиженської церкви, а з півдня — сквером, що знаходиться між вулицями Кафедральною і Рильського. Заданими М. Трипольського та С. Гамченка, посад мав свої укріплення, залишки яких спостерігалися цими дослідниками наприкінці XIX ст. Інші два поселення, що прилягають безпосередньо до Замкової гори, виявлено на території, що обмежується Замковою площею і вулицею Басейною, а також на терасоподібній площадці у південно-східного підніжжя Подільської гори.

Не викликає сумніву, що поселення на Замковій горі відігравало важливу оборонну роль. Про це свідчить й вибір місця його заснування. Розташоване при злитті річок Кам’янки і невеличкої Рудавки, поселення з двох сторін було захищено від ворогів природними водними рубежами з високими неприступними берегами, а з третьої — кріпосними стінами.

Поселення на Замковій горі мало ще одну суттєву перевагу. Воно знаходилося на умовній межі так би мовити двох світів осідлого і кочового, Полісся і Лісостепу — і було надійно прикрите лісами від степових орд.

Рис. 59. Син Ольжича Олег с дружиною біля могили Сеника

У липні 1994 року могилу М. Сціборського і О. Сеника відвідав син О. Ольжича Олег Кандиба з дружиною Тамарою, який приїхав на батьківщину свого батька у зв’язку з 50-ю річницею його загибелі.

Ось і закінчилась наша подорож-розповідь про історію головної архітектурної пам’ятки Житомира Спасо — Преображенського кафедрального собору. Собор, попри всі катаклізми, вистояв і, як багато років тому, прикрашає місто. Оновлений і реставрований собор повернуто віруючим.

У 1999 році капітальний ремонт фасадів собору майже завершили. І тоді рішенням міськвиконкому наприкінці 1999 року територію навколо собору нарешті було звільнено від засилля рундуків та кіосків, і в рік 2000-річчя Різдва Христового головний храм єпархії — житомирський Спасо — Преображенський кафедральний собор — знову постав перед християнами у всій своїй величі та красі.

Рис. 60. Сучасна служба у Спасо — Преображенському соборі

Під час дослідження архітектурного комплексу Спасо — Преображенського собору авторам пощастило відкрити чимало нових та призабутих сторінок його історії, назвати імена зодчих і художників, творчість яких пов’язана з цим храмом, а також добрим словом згадати найвизначніших священнослужителів, які залишили помітний слід в його історії.

Передмова……………………………….. 5

МІСТО ОДИНАДЦЯТИ СТОЛІТЬ……………… 7

ПЕРЕДІСТОРІЯ СПОРУДЖЕННЯ

СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКОГО СОБОРУ……….. 53

СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР

І ЙОГО ЗОДЧІ……………………………….. 58

АРХІТЕКТУРНО-МИСТЕЦЬКІ

ОСОБЛИВОСТІ СОБОРУ……………………… 77

НАСТОЯТЕЛІ

І СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІ СОБОРУ……………. 91

СОБОР У ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯХ…………………. 112

НЕКРОПОЛЬ

СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКОГО СОБОРУ………… 122

Післямова………………………………… 127

Хронограф……………………………….. 128

Словник термінів………………………….. 132

Список літератури………… ………………. 138

І лише зі здобуттям державної незалежності на ній встановлено хрест і табличку з іменами загиблих героїв. На сьогодні це останнє поховання некрополя в новітній історії Житомирського кафедрального Спасо — Преображенського собору, що збереглося до наших днів.

Хто ж ті люди, що заслужили високої честі бути похованими тут.

Микола Орестович Сціборський народився 28 березня (за новим стилем) 1898 року в сім’ї дрібного чиновника в Житомирі. Цікаво, що його, як і О. Ольжича, було хрещено в Успенській (Подільській) церкві. Після закінчення Першої Житомирської гімназії брав участь у Першій світовій війні. В 1917 році перейшов до армії, в якій дослужився до підполковника. В 1920 році після поразки УНР М. Сціборський був інтернований до Польщі, де певний час перебував у спеціальних таборах для українських вояків. Згодом перебрався до Чехословаччини, вступив до Української господарської академії в Подебрадах, де здобув диплом інженера економіки.

Рис. 57. Микола Сціборський

Подальше життя присвятив політичній діяльності, ставши одним з провідних діячів ОУН. Не менш насиченим було й життя Омеляна Сеника, відомого діяча ОУН.

<b> Оновлений і реставрований собор </b>

М. Сціборський є автором ряду ґрунтовних творів з теорії і практики українського націоналізму, зокрема «Робітництво і ОУН», «Націократія», «Національна політика більшовиків в Україні», «Земельне питання», «Україна в цифрах», «Сталінізм» та ін. Найфундаментальнішою е його праця «Націократія», наріжні ідеї якої дуже допомагають у розбудові української самостійної держави.

У серпні 1941 року, як референт пропаганди проводу ОУН, Микола Сціборський разом з Омеляном Сеником, членом ПУН*, у складі «похідної групи» вирушає в Україну. На той час керівником ОУН в краї було призначено О. Ольжича. М. Сціборський і О. Сеник мали допомагати йому у налагодженні державного життя у Києві. Втім, по дорозі до Києва був Житомир, в якому несподівано і трагічно обірвалось їх життя.

Рис 58. Омелян Сеник

За однією з версій загинули вони внаслідок братовбивчих розбірок від рук агентів ОУН(Б). Ось як описує цю подію один з активних учасників визвольних змагань М. Михалевич у своїх спогадах, надрукованих у Торонто і Нью-Йорку: «Трагедія ЗО серпня 1941 року сталася на хіднику Михайлівської вулиці, де діяв секретаріат керівництва ОУН в Житомирі. М. Сціборський і О. Сеник йшли хідником по центру міста, коли двома пострілами ззаду доконавши злочину, вбивник кинувся навтіч».

Рис. 55. Встановлення нового хреста

У 1995 році за допомогою літака на головному куполі собору був встановлений, а потім і освячений новий позолочений хрест. Храм відроджувався у первісному стані і отримував друге життя.

Традиційно біля визначних православних храмів улаштовувалися некрополі, де знаходили останній спочинок священнослужителі та видатні особи. Не був винятком і кафедральний Спасо — Преображенський собор у Житомирі. Є відомості, що кладовище неподалік собору існувало ще з XVIII ст. Тоді попередник собору — Василіанська церква була ближче до цього кладовища і, очевидно, воно церкві й належало. Це припущення підтверджує й той факт, що кладовище і церква на той час не розділялися вулицею. Отож, територія у них була спільною.

Після завершення будівництва Спасо — Преображенського собору, що співпало з прорізкою нової (Вільської, Великої Вільської) вулиці, було засновано новий некрополь у безпосередній близькості до храму. Некрополь проіснував до 1930-х років. А далі… під час «комуністичних суботників» руками учнівської молоді більшовики знищили старе кладовище біля собору. Фактично некрополь після цього перестав існувати і сьогодні на його місці розташовано сквер. Починаючи з 1876 року, в Анастасіївській церкві ховали померлих волинських архієпископів. Зокрема, тут було поховано архієпископів Агафангела, Тихона і Модеста. Але за нової влади на початку 1930-х років їх усипальниці було пограбовано і знищено.

Та все ж традиція поховання біля собору збереглася на певний час. Безпосередньо біля храму протягом 1918-1919-го років було поховано близько двадцяти загиблих у боях з більшовицькими військами воїнів УНР і Директорії; у храмі по усопших справляли панахиду, на храмовому цвинтарі вони знайшли свій останній притулок. На цвинтарі Спасо — Преображенського собору 20 серпня 1920 року поховали осадного коменданта Житомира часів Директорії К. Г. Возного. У березні 1919 року його замордували і розстріляли більшовики. Тіло К. Возного було знайдено і о пізнано Комісією з розслідування більшовицьких злочинів в саду барона де Шодуара (тепер Центральний парк культури і відпочинку ім. Ю. Гагаріна). В останній день серпня 1941 року біля храму житомиряни поховали відданих патріотів України, членів проводу ОУН(М) Миколу Сціборського і Омеляна Сеника. Похорони героїв України були велелюдними. Звичайно, за радянських часів(у повоєнний період) могила була безіменною.

Рис. 53. Сучасний вид на собор з Соборної площі

Однак собор дивом уцілів, постраждав лише один купол.

Між іншим, як одна з найбільш капітальних і найвища споруда міста, собор є головним тріангуляційним пунктом Житомирської області. Ось чому на всіх точних картах Житомира «нульові» координати перехрещуються на місці південно-західного кута фундаментна дзвіниці. Тут встановлено спеціальний реперний знак, який зафіксував основоположний топографічний ранг цієї споруди.

<b> Завершення будівництва Спасо — Преображенського собору </b>

До 1951 року собор продовжував перебувати у занедбаному стані. В 1954 році був закінчений зовнішній ремонт храму, а в 1957-1959 роках бригадою будівельників під керівництвом Ф. К. Бржезицького здійснено ремонт приміщення в цокольній частині собору. Звідти були вивезені тонни фунту та сміття. Вся штукатурка стін, яка пропахла рибою (Радянська влада влаштувала тут рибний склад), була знята, і стіни знову перештукатурені. Однак склади тут залишилися й надалі.

Рис 54. Інтер’єр собору

Проводячи зовсім не абстрактну паралель із сьогоденням, упевнюєшся, що зараз ми так і не переймаємося високим призначенням храм, закриваємо вид на собор безвиразними житловими будинками, розташованими біля пам’ятника архітектури… Між іншим, Радянська влада безуспішно намагалась закрити собор не тільки своїми декретами та постановами, але й навіть різними виданнями. Так, у фото збірці «Житомир», виданій у середині 1960-х років, собор на знімку заретушований.

У 1980 році, в зв’язку з підготовкою міста до зустрічі Олімпійського вогню і супроводжуючих його закордонних журналістів та гостей, собор знову ремонтувався. Однак ці та наступні ремонти носили косметичний характер, а матеріали не відповідали класу будівлі. Фарбування фасадів пам’ятника архітектури мало здійснюватися матеріалами, які дозволяли б стінам «дихати», а натомість застосували олійні фарби. Таким чином, стіни «закупорились», а фарба почала осипатися разом із штукатуркою та декором. Вимагали заміни і капітальної реставрації численні архітектурні елементи: покрівля, столярка, ліплення. Всі ці роботи в повному обсязі та на науковій основі, в зв’язку з проектними даними житомирського архітектора В. А. Буланова, стали реалізовуватися лише в середині 1990-х років.

У перші роки «смути», коли влада в місті неодноразово змінювалася, релігійні установи за інерцією ще певний час залишалися відносно стабільним острівцем у бурхливому вирі тогочасних подій. У Спасо — Преображенському кафедральному соборі, як і раніше, правилися служби, молебні, незмінним залишався штат церковних служителів тощо. Однак за відомостями житомирянина І. В. Олександрова, який вивчав історію собору, під час революційних подій та багаторазової зміни влади в місті із собору зникли всі святині. Йому ж старожили розповідали, що у 1919 році Щорс в’їхав на коні в собор та проголосив про встановлення у місті Радянської влади…

Початок 1920-х років ознаменувався першими спробами гоніння на церкву. У 1921 році розпочалася широкомасштабна кампанія щодо вилучення церковних цінностей. У 1922 році із собору представниками Радянської влади були забрані всі цінності, хоча про це священиками не було підписано жодного документа. Тоді ж керівництво єпархії та священнослужителі собору зазнали жорстоких утисків. Але собор продовжував функціонувати.

Рис. 51. Радянські війська на вулицях Житомира

З жовтня 1931 року секретаріат ВУЦВК ухвалив рішення про організацію в приміщенні собору музею, щоб завуалювати вульгарне закриття храму. Така ж доля була вготована й іншим церквам міста. На початок Великої Вітчизняної війни в Житомирі діяла лише одна маленька церква на Російському цвинтарі. Що ж стосується Спасо — Преображенського собору, то в ньому замість обіцяного музею відкрили склад. Усипальні архієреїв під склепіннями собору були варварські зруйновані. І. В. Олександрову старожили розповідали, що група віруючих, ризикуючи життям, прийшла вночі до храму і зібрала розкидані останки архієреїв, зробивши захоронення в іншому місці. В 1993 році знайдені в цокольній частині собору ці останки знову були поміщені в нижній склеп під час реставраційних робіт.

У травні 1933 року в соборі організовано архівосховище № 2 Житомирського історичного архіву. На цьому Радянська влада не зупинилася і пішла далі. За новим генеральним планом забудови Житомира 1936 року передбачалося знесення собору та будівництво на його місті Будинку Червоної армії. У зв’язку з цим рішенням Раднаркому УРСР від 17 жовтня 1936 року будівля собору була передана військвіду КВО. Командування Київського воєнного округу зобов’язалось за свої кошти побудувати нове приміщення архіву, щоб звільнити собор від документів та знести його.

Рис. 52. Стан собору після війни

Перешкодою цьому стала війна. Але більшовики встигли таки нашкодити соборові. У присутності багатьох людей вони поставили показовий атеїстичний спектакль — спустили з дзвіниці всі 9 дзвонів. Але коли опускали головний дзвін, маса якого майже 8,2 тонни, шнур обірвався і дзвін розколовся на частини. Як розповів нам старий житомирянин П. Є. Галаневич, навіть з частинами великого дзвону більшовики не могли впоратися і залишили їх на ніч на подвір’ї біля храму. Вночі вони зникли. У ті часи поміж прихожан ходили думки, що частини дзвонів сховали у передмісті настоятель собору зі своїми синами.

… Йшов час. Незважаючи на міцність і капітальність, будівля собору все ж вимагала ремонт), причому не лише косметичного. На початку XX ст. в стінах храму утворилися великі тріщини, які загрожували існуванню самої споруди. Тому реставраційні роботи розтягнулися на тривалий час-з 1899 по 1915 роки.

Для обстеження міцності храму в 1910 році було запрошено з Петербург) синодального архітектора, який виніс вердикт, що будівля знаходиться в надійному стані. В зв’язку з цим настоятель отримав дозвіл й надалі відправляти в соборі богослужіння. Проте єпархіальний архітектор В. Леонтович мав з цього приводу іншу думку. Він дійшов висновку, що синодальний архітектор недостатньо розуміється у специфіці місцевих ґрунтів та їх якостей, що місцеві спеціалісти в цьому відношенні мають більший досвід.

Рис. 47. Житомир у ХІХ ст. Гравюра Сестро де Лаутарикена

Рис. 48.Спасо-Преображенський кафедральний собор. Гравюра Сестро де Лаутарикена

Загальне керівництво реставрацією з 1911 року здійснював вищезгаданий відомий український зодчий, на той час Волинський єпархіальний архітектор Володимир Григорович Леонтович. Він залишив помітний слід в українському будівельному мистецтві і тому заслуговує на окрему розповідь.

<b> В. Г. Леонтович </b>

Народився В. Г. Леонтович 1881 року на Полтавщині, закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів. З 1905 року служив на Волині, займався реставрацією історико — архітектурних пам’яток. Зокрема, церкви Василія Великого в Овручі, Миколаївської церкви в Олевську, замку князів Острозьких в Острозі. Він же є автором архітектурно-меморіального ансамблю «Козацькі могили» на полі Берестецької битви.

До реконструкції Житомирського собору В. Г. Леонтович підійшов з великою відповідальністю. Ремонт було проведено настільки якісно, що протягом багатьох десятиліть господарі храму не мали проблем з порушеннями конструкції будівлі.

Рис. 49. Реконструкція собору

Над храмом, як і над усією країною, вже згущалися хмари. Перша світова війна, революція, згодом громадянська війна Свято — Яковлівська церква на Вільському (Російському) цвинтарі порушили усталений ритм мирного життя.

Рис. 46. Богоявленський монастир

Зустрічі проходили з надзвичайною помпезністю і надовго запам’ятовувалися звичайним городянам. Не був винятком і Житомир. Головну роль в цих дійствах відігравав кафедральний собор. Саме його в першу чергу відвідували високі гості, на честь яких відбувалися урочисті молебні. Площа перед собором на цей час перетворювалася на своєрідний сценічний майданчик, де житомиряни із захопленням спостерігали чергове видовище.

<b> Собор у Х1Х-ХХ століттях</b>

Восени 1898 року в Житомирі відбувалася ще одна неординарна подія — прибуття Чудотворної Ікони Божої Матері Почаївської. Цей урочистий релігійний захід було приурочено до освячення нового Богоявленського монастиря. Ікону пішим ходом було пронесено через всю Волинь в супроводі тисяч богомольців. 9 жовтня 1898 року ікона прибула до Житомира. Цікаві подробиці цієї події залишив священик А. Малевич у книзі «Великое шествие Почаевской святьіни в город Житомир и обратно в местечко Почаев». І цього разу одну з головних ролей у святі відіграв кафедральний Спасо — Преображенський собор.

У Житомирі Чудотворна Почаївська Ікона знаходилася майже місяць, відвідавши більшість губернських та міських установ, учбових закладів, побувала у багатьох приватних будинках. Нарешті настав день прощання.

І знову, як місяць тому, центром подій стали собор і Соборна площа:

«После обедни начался последний в соборе — у Святой Иконы — молебен. Он совершается огромним сонмом духовенства во главе с двумя владиками на внсоком амвоне. От амвона лик духовенства протянулся вплоть до отдаленннх клиросов. К проводам святини, кроме всего городского духовенства, прибило множество сельских причтов с крестними ходами своих прихожан. Есть духовние лица из городских церквей Києва. Толпа залила весь огромннй храм, у дверей которого уже развеваются десятки хоругвь. Все устремили грустно прощальньїе взорьі на Чудотворний Образ — в море огней, облаках фимиама…

Тихо поднимает духовенство Святой Киот и выходит на Соборную площадь. Она вся залита многотисячной пестрой толпой и оцеплена двойными рядами солдат с двумя оркестрами музики. Собор завжди залишався головною громадською домінантою міста. З ним було пов’язане життя не одного покоління житомирян від дня їх народження до смерті: тут їх хрестили, вінчали, звідси проводжали в останню путь.

Кафедральний Спасо — Преображенський собор відігравав не лише важливу роль у духовному житті Житомира та Волині, а й був значним містобудівним чинником, впливаючи на подальшу забудову і розвиток оточуючої його території.

Ще в 1867 році Волинське губернське управління видало постанову, згідно з якою закривалися торгові ряди і крамниці на Соборній площі. Вважалося за неможливе, щоб на території біля храму знаходились заклади, котрі якимось чином могли порушити добропристойність. Отож, територія навколо храму звільнялась від торговельних точок, стихійних наметів тощо. Натомість біля собору було збудовано один кам’яний і три дерев’яні будинки. В них проживали священики і священнослужителі, прислуга. Тоді ж на кошти житомирського поліцмейстера і громадського діяча Т. И. Вержбицького був влаштований парк навколо храму. До речі, Т. И. Вержбицький увічнив себе в місті не лише створенням парку, а й тим, що видрукував перший адресний довідник Житомира, яким скористалися й автори цих рядків для уточнення відомостей про губернаторів і правлячих Волинських архієреїв.

Діяльність Володимиро — Василівського Братства мала поширюватися на всі міста, містечки і села Волинської губернії. Щорічний внесок для братчиків становив п’ять рублів, що на той час становило значну суму. Особи, які бажали бути по життєвими дійсними членами Братства, мали зробити одночасний внесок не менше 100 рублів. Найавторитетніші братчики, які своєю діяльністю здобули визнання Братства, були відомі своїми працями чи великими пожертвуваннями, отримували звання почесних членів.

Діяльністю Братства керувала Рада у складі 12 осіб, якою керував Вікарний Єпископ, призначений Волинським і Житомирським архієпископом.

Володимиро- Василівське Братство займалося видавничою діяльністю. Особливо активно друкувалися брошури з морально-просвітницької тематики, спрямовані на викоренення п’янства, хуліганства, негідної поведінки та інших пороків. Розповідалося про національні руські традиції, звичаї та ідеали православної церкви. З 1916 року Братство започаткувало бібліотеку «Вольшская миссионерская книжечка», на сторінках якої активно пропагувалися устої православної віри, нищівній критиці піддавалися штундистські пресвітери та в цілому штундистська віра, місіонери якої — німецькі пресвітери — активізували свою діяльність в роки Першої світової війни серед населення Волині.

Протягом всієї своєї історії Преображенський собор був центром не лише духовного, а й громадського життя міста. Жодна більш-менш визначна подія місцевого чи загальнодержавного масштабу не залишалася поза увагою соборного духовенства. В стінах храму проходили урочисті богослужіння з приводу головних релігійних свят, подій в житті імператорського дому — тезоімеництв, народжень, шлюбів, смерті Августійших осіб. Тут лунали слова молитви про дарування російському вояцтву перемоги над ворогом та хвала Господу, якщо військова кампанія закінчувалася благополучно для російської зброї. Повідомлення про такі служби регулярно друкувалися на сторінках місцевої преси. Так, газета "Киевлянин" писала про урочисте богослужіння з приводу початку війни з Японією: 30 января в Житомирском кафедральном соборе в 2 часа дня бьіл отслужен архиерейским служением молебен о дарований русскому воинству победьі над неприятелем, с провозглашением долголетия их Императорскому Величеству, всему царствующему дому и победоносному воинству. Перед молебном бьіл прочитай Вмсочайший манифест. Собор того дня был переполнен молящимися во главе с начальствующими лицами. Обширная площадь бьіла буквально запружена. По окончанию молебствия начальником 5 дивизии бьіл произведен команде нижних чинов парад. Воєнная музьша ис-полнила гимн "Боже, царя храни". По вислушании манифеста гласные житомирской городской думы на зкстренном собрании решили повергнуть к стопам Его Величества верноподданические чувства любви и преданности».